kantrium.com | MySuomi.com | HELSINKI | TourMANN.com

Патріарше богослужіння у неділю 26-ту після П'ятидесятниці

DSC 011918 грудня 2016 року, у неділю 26-ту після П'ятидесятниці, Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет звершив Божественну літургію у Володимирському кафедральному соборі м. Києва.

Напередодні, 17 грудня ввечері, Патріарх Філарет у соборі очолив Всенічне бдіння.

Під час полієлею Предстоятель помазував вірян освяченим єлеєм.

Його Святості співслужили настоятель храму протоієрей Борис Табачек та духовенство собору.

За Божественною літургією, після читання Євангелія, Святійший Владика виголосив проповідь на тему воскресного благовістя, яке повіствує про зцілення десятьох прокажених.

"В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

В Євангелії дуже часто зустрічаються згадки щодо прокаженних — цього страшного лиха. Нині ми всі чули євангельське оповідання про чудесне зцілення Господом нашим Ісусом Христом десяти прокажених. Важко уявити собі весь жах становища прокаженого — ті фізичні та моральні страждання, на які приречений він хворобою і від яких не буде ніякого рятунку, крім смерті.

Зважаючи на заразні властивості прокази, давні закони передбачали сувору постанову, з метою відділення хворих від здорових, — постанову, котра всім тягарем падала на самих нещасних прокажених. Їм не дозволялося жити в межах міст і сіл, а також під страхом смерті заборонялося стикатися з людьми. Жалюгідні, всіма знехтувані, вони тинялися попід людськими поселеннями і вселяли в усіх жах своїм наближенням. Не маючи за собою жодної провини або злочину, вони перебували ніби поза законом, і кожен зустрічний міг убити їх цілком безкарно, коли б вони насмілилися підійти до нього ближче дозволеної відстані. Крім фізичних страждань, вони змушені були терпіти ще й тяжку моральну муку, яка завдавала їм страждання більшого, ніж сама хвороба.

Одного разу, коли Ісус Христос входив до якогось селища, як про те розповідається в нинішньому євангельському читанні, Його зустріла ціла група таких вигнанців-страдників. Їх було десять чоловік. Побачивши здалеку Христа, вони (очевидно, начувшись про Його чудеса, слава про які гриміла по всій Палестині) оживилися радісним сподіванням на поміч Божественного Чудотворця. Не наважуючись підійти до Нього близько, вони зупинилися віддалік і стали голосно кричати: «Ісусе, Наставнику, помилуй нас!» Напевно, глибока й щира віра цих нещасних людей та їхній настійливий благальний крик досягнули не лише слуху, а й серця Христа. Люди від них відмовились, але не відмовився Бог. «Підіть покажіться священикам», — сказав їм Господь. Що це означає? Навіщо Він послав їх до священиків? За законом, священикам належало право медичного огляду, згідно з результатами якого ті, хто захворів на проказу, відокремлювалися від здорових і виганялися з поселень. Деякі, що за сприятливих умов одужували, знову приймалися до громади. Таким чином, веління Господа піти й показатися священикам було рівно­значним прямому зціленню. Ви тепер здорові, наче сказав Христос, тепер підіть покажіться священикам, щоб не порушувати вимог закону. «І коли вони йшли, очистилися». Чи можна людськими словами передати радість і щастя недавніх страдників?

Подивіться тепер, які неоднакові люди і як вони змінюються у щасті! Спільне горе згуртувало цих десятьох страдників, об’єднаних одними думками, сподіваннями й вірою. Разом вони бідують, разом страждають і оплакують свою нещасну долю, разом оживляються надією, побачивши Христа. Нарешті, разом і з однаковим радісним почуттям поспішають вони до священиків. Та на цьому й закінчується їхня зворуш­лива єдність. Як тільки чудесним чином залишила їх хвороба, так одразу ж виявилася розбіжність у вчинках недавніх товаришів по нещастю. Дев’ятеро з них пішли далі, і лише один, саме самарянин, а не правовірні євреї, за велінням вдячного серця повернувся назад до свого Благодійника — Христа і, припавши до Його ніг, із сльозами радості дякував Йому за виявлену до нього милість. «Чи не десять очистилися? Де ж дев’ять?» — запитав Господь з явним докором, наче звертаючись до відсутніх. «Чому вони не повернулися віддати славу Богові, тільки іноплемінник цей?» Втім, вони самі покарали себе за свою невдячність. Вони втратили милість, яка дісталася лише одному самарянинові. Яку милість? «Встань, іди; віра твоя спасла тебе», — звернувся до нього Господь, очищаючи його таким чином і від гріхів, які супроводжували його проказу.

Зцілилися десять, а гріхи відпущені були тільки одному, тому що ті зцілилися тілом, а душею не зцілилися? А тому що не прийшли подякувати Богові.

Чим пояснити такий невдячний і низький вчинок тих зцілених? Адже не могли вони так швидко забути благодіяння, котре щойно одержали, та свого Благодійника, від Якого вони ще не встигли далеко відійти. Та невже ні серце, ні совість не підказали їм необхідність виконання цього природного обов’язку вдячності, якому підкоряються навіть безсловесні тварини?

Подивіться, як домашні тварини і навіть хижі звірі прив’язуються до того, хто їх годує або допомагає в біді чи небезпеці. Як приклад, можна навести один надзвичайний випадок, описаний у житії преподобного Герасима. Цей святий старець, йдучи якось через Йорданську пустелю, зустрів лева, який заскалив собі лапу, що встигла вже опухнути й загноїтися. Лев жалібно стогнав і, дивлячись на подвижника, начебто благав його про допомогу. Угодник Божий, співчуваючи, без страху підійшов до хворого звіра, вийняв скалку, що мучила його, обмив і перев’язав рушником рану. Закінчивши перев’язку, преподобний Герасим пішов до свого монастиря. Та лев не хотів розлучитися зі своїм благодійником і покірно йшов слідом за старцем. П’ять років прожив лев у обителі преподобного Герасима, виконував там обов’язки сторожа і навіть певний час возив воду до монастиря замість осла, вкраденого якимось перехожим. Після смерті старця лев засумував і скоро помер на його могилі. Така вдячність лева до свого зцілителя.

Хіба цей лев не вдячніший за багатьох людей, хоча б тих самих дев’ятьох зцілених прокажених, які не знайшли за потрібне висловити звичайну подяку Христу, Який зцілив їх! Здається, краще було б їм залишитися хворими: нещастя діяло на них, очевидно, благотворніше, ніж щастя, яке сп’янило їх до забуття прямого обов’язку совісті. Та облишимо невдячних дев’ятьох зцілених прокажених і запитаємо себе: чи не схожі ми на них? І коли ми будемо щирими й безпристрасними до себе, то мусимо зізнатися, що ми часто поводимося не краще за них.

Хіба ми не оточені з усіх боків незліченними милостями та благодіяннями Божими? Подивіться навколо себе, зверніться до свого минулого, подумайте про майбутнє — хіба не все від початку до кінця, від великого до малого даровано Богом для нашого блага і ще більше обіцяно у блаженній вічності? На жаль, ми починаємо цінувати всі блага тільки тоді, коли втрачаємо їх.

Візьміть для прикладу що завгодно. Ну от хоч би очі. Чи цінуємо ми цей ніжний орган, який, наче дзеркало, відбиває весь видимий нами світ і служить для нас джерелом незліченних утіх? Зовсім не цінуємо! Ми користуємося своїми очима, навіть не помічаючи того, що володіємо дорогоцінним даром, котрий не можна проміняти ні на які мільйони. Та уявіть собі, що ви втратили їх, і світ Божий навіки поринув у безпросвітний морок. Тільки тоді людина зрозуміє, яке щастя було у зрячого. Те саме можна сказати і про все інше: слух, руки, ноги та взагалі здоров’я, а ще більше — за саме життя, і ви скажете, що кожен з нас — найщасливіша людина, хоч і без зайвого багатства. А хто ж нам дав, підтримує і зберігає всі ці скарби, як не Єдиний Бог — Творець світу й людини.

Не говоримо вже про ще більшу благодійність, явлену нам через нашого Спасителя Ісуса Христа, який визволив нас від гріхів і смерті. Чи вистачить усього нашого життя, щоб достойно дякувати Богові за всі Його незліченні милості? Немає жодної миті в нашому житті, коли ми не відчували б себе в повній залежності від Бога, «ми Ним живемо, і рухаємось, і існуємо», — говорить апостол Павло. А народна мудрість переінакшила те саме по-своєму: «Без Бога ні до порога». Щоб відчувати і розуміти Провидіння Боже в загальносвітовому устрої, в кожному нашому подиху, треба мати вдумливість і спостережливість, чим володіє далеко не кожний. Проте бувають випадки критичні, коли благодійна Рука Божа виявляє себе чітко і ясно, та ми й тут не помічаємо і вперто твердимо, що це — сліпе щастя чи випадковість.

Ось, дорогі браття і сестри, треба вчитися на прикладі цих десяти прокажених. Коли були нещасні, хворі – були разом і любили один одного, тому що разом страждали, а коли стали щасливими, то розійшлися і вже один одному не потрібний. Із цього потрібно робити нам висновок чому ми страждаємо? Ось коли українці об’єднуються? Коли страждають. Почалась війна і стали ми страждати, і об’єдналися і пішли захищати землю разом, і разом помирати, і стали допомагати один одному. А коли буде добре, коли все це припиниться, то знову роз’єднаємось. І тому треба дякувати Богові за радості і скорботи, за радість треба дякувати, тому що вона приємна, а за скорботи треба дякувати, що Господь через скорботи робить нас кращими, а без скорбот ми погані. Ми виявляємо без скорбот свої гірші якості, ніж у скорботах. І друге: за все треба дякувати Богові. Ось якщо будемо дякувати Богові за все, то буде як з цим самарянином. Господь не тільки зцілив, а й гріхи простив, а нам треба очищатися від гріхів, тому що в Царство Боже грішник не може увійти. Грішник може увійти тільки тоді ,коли Господь його простить, а для того щоб простив, то треба покаятися. Ми ніби взаємопов’язані. Тому будемо, дорогі браття і сестри, дякувати Богові і якщо ви уважно молитесь, і уважно слухаєте Богослужіння, то ви не можете не побачити, що всі наші молитви подячні. З одного боку ми дякуємо, а з другого боку просимо помилування. І тому будемо йти цим шляхом, який приведе нас до вічного, блаженного життя. Богу нашому слава на віки віків" - завершив проповідь Патріарх.

Завершилося богослужіння молебнем до Пресвятої Богородиці перед Її чудотворним образом «Несподівана радість», під час якого Патріарх Філарет виголосив молитву, щоб Господь визволив Батьківщину від нашестя чужинців і подав українському народові мир і Своє благословення.