Предстоятель Української Церкви: Пастир за покликанням

Пастир за покликанням. «Вогняної спокуси, що посилається вам для випробовування, не цурайтесь, ніби пригоди для вас чужої, оскільки ви берете участь у стражданнях Христових...» (1 Петр. 4, 12,13). «Благодать»! Це слово буквально не сходить з вуст віруючої людини. Його завжди в нас втілюють щоденні молитви з раннього дитинства. І у ранковому, і у вечірньому правилі, храмових загальних богослужіннях, церковних таїнствах, ми постійно повертаємося до цього слова. Воно пронизує наше серце, душу і розум. З дитинства цим словом «благодать», і зовнішньо, і внутрішньо, жив наш Святійший Патріарх. Він народився у селі, яке навіть у ті більшовицькі й пролетарські часи носило назву «с. Благодатне». Слід відзначити, що наш архіпастир за покликанням народився у благодаті й з благодаттю від побобожних, трудолюбивих батьків донецького українського села.

В ту пору вугільний регіон вже починав домінувати над аграрними землями. Шахтарі все більше стали заселяти донбаський край. «Але село, – як згадує сам Патріарх, – ще було українським. Українські школа і мова ще були домінантою цього краю». Нажаль час, в який народився майбутній святитель Української Церкви, не був тоді зовсім благодатним. Одні за одною пливли індустріальні п\'ятирічки з їх божевільними гаслами «п’ятирічкою по релігії». Наприклад, такий напис знаходився над головною Троїцькою брамою Києво-Печерскої лаври, де вже господарювало музейне містечко. Процеси індустріалізації й колективізації буквально нищили душу особистості, перетворювали її у пролетарську. Індивідуальність, як така, нищилася, а на зміну їй приходив колективізм. Все людське, моральне і особистісне стало втрачатися у морі різноманітних комуно-більшовицьких гасел – ідеологем. Не було тут місця і для православного християнина. Формувалася інша «релігія – марксистсько-ленінська», яка вступила у затятий кривавий бій із Православною Церквою.

Слава Богу! У цьому колапсі й вирі безбожницького веретена родині Меланії й Антона Денисенків ще довелося зберегти ті відвічні цінності, які ідентифікували нас, як православних українців. У своїх спогадах Святійший Владика не раз приходить до свого першого сільського храму, якого ще тоді не закрили. Згадує звичайно і голод початку 30-х років. Із-за цього лиха батько пішов на шахту, рятуючи своїх синів та дружину від голодної смерті. У 41-му, з таким самим почуттям великої любови до своєї родини, він пішов на фронт і загинув у боях під Мелітополем. Лежить вічним сном у могилі під селом, яке носить таку прекрасну назву «Зелений гай». Майбутній святитель дуже любив свого батька і ця любов давала йому розуміння того, що він не загинув, що він не зник, а знаходиться десь поруч, так само не припиняючи своїх турбот про матір і дітей. Ця справжня любов привела юного Михайла Денисенка в Одеську духовну семінарію.

До столиці південної України Михайло добирався «товарним» потягом. Надія на те, що він стане вихованцем ОДС, полум’яніла, не покидали й сумніви, але покликання – воно справжнє, від Бога, народжується далеко в глибинах серця і випромінюється нестерпним бажанням бути священнослужителем, співпрацівником Божим у Його винограднику. Це бажання було настільки сильним, що за цим виникало наступне – не просто священнослужителем, а ієромонахом, ченцем, який відрікається світу, але живе поруч, і намагається хоч якось його зробити наближеним до Бога. Цей вибір мати не вітала. Але церковний і подвижницький настрій Михайла не згасав. За високі знання біблійної історії, катехизису, церковного уставу його відразу прийняли до 3-го класу семінарії. Святійший Патріарх із задоволенням завжди згадує ці роки. Одеса, з її святинями, буквально полонила його. Там були добрі, чуйні й співчутливі до молодих студентів віруючі парафіяни. Жили тут і своєрідні церковні традиції. Запам\'ятався Михайлу запашний шмат південно-українського хліба, який видавали рівно у 200 гр. на карточку. Поки доходив до семінарії то його з\'їдав. Але ця голодна атмосфера не могла здолати іншої – спраги до богословських знань і науки Христової.

 

Закінчивши успішно ОДС, Михайло Денисенко вступив до Московської Духовної Академії і на другому курсі 1 січня 1950 року збулася його незабутня мрія – з благословення Патріарха Московського і всієї Русі Алексія (Сіманського) він був пострижений намісником Свято-Тройце Сергієвої лаври архімандритом Іоанном (Разумовим) в чернецтво з іменем Філарет, на честь святого праведного Філарета Милостивого. Своє ім\'я майбутній святитель Церкви Української передбачив сам. В день пам\'яті святого праведного Філарета Милостивого 14 грудня 1949 р. до лаври приїхав Патріарх Алексій. Він сюди приїздив кожний рік у цей день на академічний філаретівський вечір, в честь митрополита Московського Філарета (Дроздова). До Михайла Денисенка цього дня підійшов намісник лаври і сказав такі слова: «Патріарх благословив вам написати прохання на постриг у чернецтво». Звісно, що це прохання студента МДА було датоване 14 грудня 1949 р. – днем пам\'яті святого праведного Філарета Милостивого. У зв\'язку з цим Святійший Патріарх любить згадувати й життєву подію, яка була пов’язана із самим Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм (Сіманським). «Чому патріарх так шанував день пам\'яті святого праведного Філарета Милостивого, а разом з ним і день тезоіменитства митрополита Московського Філарета (Дроздова)? Тому, що цей святитель подарував для його матері іконку саме перед тим, як вона мала його народити. Цю іконку Патріарх Алексій зберігав, як особисту святиню, й коли став єпископом, то взяв і оправив її в панагію. Через це, ставши потім Патріархом Московським, встановив в МДА філаретівський вечір». Тому-то й наш Святійший Патріарх отримав це, не зовсім поширене ім\'я, не просто так. Воно було надто близьким для Московського Патріарха Алексія (Сіманського), який і благословив цим ім\'ям того далекого 1949 р. молодого Михайла Денисенка. Зараз серед людей багато хто не знає, що це давнє християнське ім’я і думають, що це якийсь своєрідний титул «Філарет». Трішки гумору... Одного разу нашого Патріарха журналіст так і запитав – «ось, Ваша Святість, колись Ви були Філаретом, а тепер стали Патріархом».

Любов патріарха до молодого ченця виявилась у тому, що він став наглядачем лаврських покоїв Патріарха Московського і всієї Русі. 15 січня 1950 р. Святійшим Патріархом Алексієм монах Філарет (Денисенко) був рукоположений у сан ієродиякона, а 18 червня 1951 р., у день Святої Тройці, в сан ієромонаха. Йому було тоді всього 22 роки.

Ще на лекціях з Пастирського богослів\'я майбутній святитель Української Церкви чув, що в основі пастирства лежить любов. Так навчав святитель Іоанн Золотоустий. «Яке ж мистецтво необхідне пастирю! Як обережно потрібно застосовувати ліки... Ні силою, ні страхом, не можна вести людину до істини, а тільки переконанням», – навчав Іоанн Золотоустий і цю науку вселенського учителя добре засвоїв в академії ієромонах Філарет. В його серці закарбувались й інші слова святителя: «А який же може бути спосіб зцілення оцих душ? Слово! Ось зброя, ось їжа, ось добре поліття. Це замість вогню, це замість заліза. Якщо слово не діє, все інше даремне...». Перед очима ще молодого ієромонаха стояв ідеальний образ пастиря, який накреслив у своїх шести словах «Про священство» Іоанн Золотоустий: «Душа священика повинна сяяти подібно до світла, яке освітлює всю Вселенну..., – і тут дорікає собі святитель, – а мою душу оточує така темрява, від нечистої совісті, що вона завжди поглинута темрявою й не може ніколи зі сміливістю подивитись на свого Владику». «Великий подвиг і труд простих ченців. Але якщо хто порівняє працю їх зі священиком, то знайде між ними таку різницю, як між простою людиною і царем», – говорив святитель Іоанн Золотоустий. Нашого майбутнього Патріарха вражала завжди висота вимог, які стояли перед пастирем. Адже це служіння навіть перевищувало ангельське. «Всім бути для всіх». Цей заповіт апостола Павла, будучи конкретно втілений в словах святителя Іоанна Золотоустого, не переставав гартувати і разом з тим укріплювати пастирське серце ієромонаха Філарета.

Навчання в академії тепер потрібно було поєднувати із монастирським послухом. Коли Михайло Денисенко вступив на стезю чернечого подвигу, то намісник навіть заборонив йому писати листи до матері. Слухаючи цей спогад Святійшого Патріарха, відразу згадуєш разючу різницю між сьогоднішнім чернецтвом і чернецтвом півстолітньої давності. Нинішній чернець, зодягнувшись у броню правди, нажаль дуже часто не може до кінця позбутися мирської суєти. Він продовжує, в деяких випадках, виконувати функції сім’янина, якщо у нього до приходу в монастир були діти, а дехто не може відірватися від батьків своїх, докучаючи їм щоденними, вечірніми, інколи цілогодинними, розмовами по мобільному. А про часті поїздки додому на всілякі родинні оказії вже й говорити не приходиться. З нашим Патріархом все було не так. Лише через чотири роки він нагадав рідній матері про себе. А весь цей час його близькими порадниками і наставниками були лаврські монахи-старці.

 

Закінчивши курс навчання в Московській духовній академії й захистивши кандидатську дисертацію, ієромонах Філарет (Денисенко) вступив на ниву своєї педагогічної діяльності. З 1952 р. він стає викладачем МДА і читає курс лекцій зі Святого Письма Нового Завіту. Одночасно ієромонаху Філарету доручають виконувати обов\'язки благочинного Тройце-Сергієвої лаври. До його компетенції тепер входив нагляд за правильним уставним звершенням церковних богослужінь, співу і читання у храмі; за поведінкою братії монастиря, їхнім відношенням до храму, до звершення богослужінь, виконання чернечого уставу та розпорядку життя в монастирі.

У 1956 р. ієромонаха Філарета зводять у сан ігумена й призначають на посаду інспектора Саратовської духовної семінарії. Тут він працює під безпосереднім керівництвом відомого ієрарха, митрополита Саратовського і Вольського Веніамина (Фєдчєнкова) (1880-1961). 1957 р. несподівано для себе, але Промислом Божим, ігумен Філарет (Денисенко) був переведений на посаду інспектора Київської духовної семінарії, а 12 липня 1958 р. був зведений у сан архімандрита з призначенням ректором КДС.

Роки керівництва духовною семінарією у Києві Святійший Патріарх згадує завжди по-особливому. Навіть у тих умовах семінарія продовжувала славні традиції київської богословської освіти. На цей час вона знаходила пристановище у стелобаті Свято-Андріївської церкви, на тому місці де прозвучали пророчі слова святого апостола Андрія Первозванного. Андріївський храм був також семінарським. Відправляли там богослужіненя ректор, викладачі й ставленики духовного навчального закладу. Через це його любили благочестиві віруючі кияни. Вони приходили сюди не тільки послухати молоді голоси студентського семінарського хору, але й вклонитися мощам святої вмч. Варвари, які знаходилися у цьому храмі. Попереднє місце перебування святих мощей – Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир – було вщент сплюндроване. Архімандрит Філарет щовівторка читав перед мощами святої Варвари акафіст, ще не знаючи, що цей акафіст з 1966 р. він читатиме щовівторка безперевно аж до сьогоднішнього дня. «Семінарії бракувало приміщень. – згадує Святійший Патріарх, – через це деякі студенти винаймали собі помешкання у Києві. Як правило це були глибоко-віруючі люди, які брали до себе на квартири вихованців семінарії. На ранішню молитву і навчання з\'являлися всі без винятку. У семінарії існувала благочестива атмосфера. Була гарна бібліотека, яка складалася в основному із книг старої дореволюційної семінарії й академії. Ректор жив при семінарії, постійно знаходився зі студентами. Лекції тривали цілий день.

Часи «хрущовської відлиги» не були такими обнадійливими для Церкви. Цей період здебільшого церковними істориками асоціюється з новим витком гонінь на Церкву. Духовенство було обкладене важкими податками, які начислялись десятками тисяч радянських карбованців. Багато хто із представників духовенства не витримував такого фінансового тиску податківців і змушений був покинути служіння. Водночас закривалися храми й духовні навчальні заклади. До архімандрита Філарета також прийшли податківці з пропозицією підписати документ про обкладення податками. Спротиву не було, але кмітливий архимандрит став вимагати від податковго інспектора підписаної ним копії документу. З подивом податківець не міг на це погодитися і вже не вимагав від архімандрита особистого підпису. Напевно, як думав о. Філарет, пішов радитися з начальством. Потім у Києві один із чиновників сказав: «Знайшовся один хитрий піп і став вимагати копії підписаного документу». Очевидно, що ці документи податківцями фабрикувались, доставлялися потім, після отриманого належного підпису священнослужителя, хрестики та нулики, і лягав на плечі тодішніх пастирів нестерпний грошовий тягар. У 1961-му році закрили Київську семінарію. На деякий час архімандрита Філарета було призначено керуючим справами Українського Екзархату та настоятелем Володимирського кафедрального собору.

12 січня 1962 р., на той час настоятелю Олександро-Невського храму в Олександрії (ОАР) архімандриту Філарету (Денисенку), постановою Святійшого Патріарха Алексія (Сіманського) та Священного Синоду РПЦ було визначено бути єпископом Лузьким, вікарієм Ленінградської єпархії. Хіротонія в єпископа відбулася 4 лютого 1962 р. у Ленінграді. Звершили її: митрополит Пімен (Ізвєков), майбутній Московський Патріарх з 1971 по 1990 роки, архієпископ Никодим (Ротов), потім голова відділу зовнішніх церковних зносин і митрополит Ленінградський, єпископ Кипріан (Зернов), єпископ Михаїл (Воскресенський), єпископ Михаїл (Чуб) і єпископ Никодим (Руснак), нині митрополит Харківський і Богодухівський УПЦ МП. Одночасно Синод доручав Ленінградському вікарієві керувати Рижською єпархією. З червня по жовтень 1962 р. преосвященний Філарет виконував обов\'язки Патріаршого Екзарха у Середній Європі. У жовтні 1962 р., згідно постанови Священного Синоду РПЦ, була відкрита самостійна Віденсько-Австрійська єпархія й першим її єпископом став преосвященний Філарет (Денисенко). Всього один храм у Відні практично складав усю єпархію. Новопризначений єпископ завзято став його ремонтувати. За це й запам\'ятався тамтешнім парафіянам. Життя у Відні було тихим і спокійним на відміну від «хрущовської відлиги» в СРСР.

Не надовго припинена педагогічна діяльність преосвященного Філарета знову поновилась. У грудні 1964 р. його було призначено ректором Московської духовної академії і семінарії. Цей вибір Святійшого Патріарха Алексія і Священного Синоду був не випадковим. 18 листопада 1964 р. раптово, на 77-му році життя, упокоївся сановитий протоієрей, українець, родом з Волині, Костянтин Ружицький, ректор Московських духовних академії і семінарії з 1951 р. На вакантну посаду знову вступав українець, єпископ Філарет (Денисенко). Навряд чи таке призначення було продиктоване якимось мотивами поваги до українського елементу в МДА і С, але в тодішніх московських духовних школах навчалося багато українців, а правильніше сказати більшість українців. Преосвященному Філарету доручено було керувати тією самою духовною школою, в якій він навчався і закінчив у 1952 р. 3 лютого 1965 р. в академічному храмі МДА єпископа Дмитровського Філарета зустрічали члени професорсько-викладацької корпорації, студенти і вихованці. Перебування на посаді ректора було нетривалим, всього один рік і три місяці...

митрополит Димитрій (Рудюк)