kantrium.com | MySuomi.com | HELSINKI | TourMANN.com

Предстоятель Української Церкви: Справжній архіпастир

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України ФІЛАРЕТСправжній архіпастир. Багато хто із сьогоднішніх парафіян Свято-Володимирського кафедрального собору пам’я-тає перше богослужіння архієпископа Київською і Галицького, Патріаршого Екзарха України Філарета. Своє прибуття на кафедру великих святителів згадує й сам Патріарх. Призначення для нього самого було несподіваним, адже він щойно увійшов в нову роль ректора Московської духовної академії і семінарії. І ось, 14 травня 1966 р., визначенням Святійшого Патріарха Алексія і Священного Синоду РПЦ, призначений архієпископом Київським і Галицьким, Екзархом України й постійним членом Священного Синоду. У цьому призначенні був Божий Промисел.

Такого архіпастиря випросив у Бога сам священномученик Макарій, митрополит Київський (1495-1497), мощі якого відкрито спочивають у Володимирському соборі. Призначення майбутнього святителя Української Церкви сталося в день пам\'яті священномученика 14 травня. Священномученик Макарій своїми нетлінними останками також зустрічав свого наступника і шанувальника. Відтепер, кожного четверга, перед ракою з мощами святителя, митрополит Філарет, а потім і Патріарх, звершує акафіст. І так вже 42 роки.


Був то неспокійний час. Молодий архієпископ, навіть ще не митрополит (цей сан він отримає лише через два роки – у 1968), якому виповнилось лише 37 років, з тривогою на серці покидав свою «альма матер», в якій навчався, потім викладав, і в ролі ректора до неї повернувся. 26 травня 1966 р. Московські духовні академія і семінарія прощалися з архієпископом Філаретом. Майже півтора року він очолював духовну школу і встиг набути за цей невеликий період ректорства любов і повагу професорсько-викладацького складу, вихованців та студентів. Після прослави Господа, який Вознісся на небеса, прощальних слів викладачів і студентів, преосвященний владика звернувся до всіх із словом. Він промовляв не поспішаючи, немов перевіряв свої думки. Відчувалося, що вони народжувались із того настрою, який наповнював його душу в даний момент, – «момент розлуки з тими, котрих він щиро полюбив, з котрими його зв’язували тісні стосунки спільної педагогічної праці й безпосередньої участі в житті студентів з усіма його дрібницями», – згадував викладач МДА і С, ігумен Анатолій. І тоді, в ті непрості 60-ті роки так званих хрущовських гонінь, прощаючись з академією, майбутній святитель говорив сміливо про проблеми сучасності, про те, що Церква покликана свідчити про Христа у світі: «У людських серцях горить святе прагнення до євангельської правди. Не можна допустити, щоб цей вогонь згас. Потрібно розпалити його до великого полум\'я. Це обов\'язок тих, хто готує себе до пастирського служіння. У студентів повинен бути живий інтерес до життя Церкви в умовах сьогодення. Необхідно розуміти нинішню людину такою, якою вона є, з її добрим і поганим. Все, що ми знаходимо доброго в людях, – це є та основа, на якій відбувається християнський діалог. Виявити в людині задатки добра, розкрити їх і допомогти їм ще більше розвинутися в міру досконалості – все це повинно бути живою потребою душі пастиря... Любити Церкву Христову і бути вірним їй в тому служінні, до якого кожний покликаний, бути відданим своїй Батьківщині і її народові, глибоко розуміти свій народ і служити йому – завдання нелегке для істинного пастиря, відповідальне і благородне», – говорив у прощальному слові архієпископ Філарет.


З такими думками – «любити Церкву Христову» – владика Філарет, вже тепер архієпископ Київський, прибув на свою нову кафедру. Щойно перед цим, 24 квітня 1966 р. в неділю св. жінок-мироносиць, внаслідок тяжкої хвороби серця, спочив його попередник – митрополит Київський Іоасаф (Лелюхін). Ще жив на спокої колишній митрополит Київський Іоанн (Соколов). За стерно Київського церковного корабля брався зовсім молодий і енергійний святитель, брався з палкою любов\'ю і церковністю, які він намагався насаджувати в московських духовних школах. Паства свого архіпастиря прийняла з великою любов\'ю. Голос його настанов, глибоких за змістом, разом з тим відвертих і десь трішки невгодних тодішній атеїстичній владі, стукав у кожне віруюче серце. Його проповідь була живою, свідчила, що християнство не вмерло, його ніхто не може викорінити, бо воно несе вічні цінності. Це не сподобалось деяким слухачам, які кожного богослужіння придивлялись за проповідником. Сміливі слова владики Філарета про хрести на могилах, як свідчення непереможності Христа і Його Церкви, ледь не привели до його переведення на Мінську кафедру. Все слава Богу вгамувалось. Але не вгамувався незламний дух майбутнього Київського Патріарха. Він регулярно став звершувати богослужіння, їздити до Свято-Успенської Почаївської лаври. Коли митрополиту Філарету було зовсім тяжко, то він пригадував слова святителя Іоанна Золотоустого: «Скільки б не здіймались і не били хвилі, корабель Христів не загине. Чого ж мені боятися? Смерті? Але я скажу з апостолом: «Життя моє – Христос, а смерть – мій скарб».

 

49


Стрімголов летіли роки, кардинально не змінювалось нічого в політиці тієї безбожної влади щодо Церкви, а митрополит Філарет стояв мужньо, охороняв свою паству. Це приходилось робити інколи й жертовно. Постійно перебуваючи у закордонних поїздках і скріплюючи авторитет Церкви й тієї держави, яка ту Церкву, м\'яко кажучи, не любила, святитель виконував свій священичий обов\'язок. Ще й як достойно його виконував. Всі тоді розуміли, що міжнародний авторитет Церкви у тій боротьбі за мир зміцнюв її у Радянському Союзі внутрішньо. Відвідини різними іноземними делегаціями Православної Церкви в СРСР, їх прийняття в Українському Екзархаті, руйнували несамовите бажання місцевих компартійних чиновників закрити Почаївську лавру, інші монастирі й храми. Митрополиту вдається розширити єдиний в Українській РСР духовний навчальний заклад – Одеську семінарію, утворити в ній паралельні класи й збільшити кількість вихованців.


На початку 70-х Екзарх перебудовує свою резиденцію у Києві на Пушкінській, 36, та так, що це починає муляти очі для столичних чиновників. Занадто схожою стає трьохповерхова резиденція, із ще царського будинку знаменитих українських меценатів Терещенків, на резиденцію посла якоїсь великої європейської держави. Ось і пропозиція митрополиту Філарету: «Гарно зробили. Віддайте, а ми взамін... Ну а що хочете. Чого бажаєте?». Кмітливий і завжди обачний святитель відповідає: «Добре! Я погоджуюсь, але взамін віддайте недіючий Свято-Михайлівський Видубицький монастир. І мені добре. І вам не зле. Хочете, влаштуєте тут дійсно на Пушкінській, 36 посольство». Після цих переговорів і сліду не стало від таких міняйлів. Для тих, хто не знає: Видубицький монастир таки повернули Українській Православній Церкві, але у 1990 р., а весь ансамбль «Всеволодового отчого» монастиря ХІ ст., розпорядженням Кабінету Міністрів 1997 р., і підписав його тодішній прем’єр Павло Лазаренко.


Прийшли 80-ті роки. Все частіше на республіканському радіо стали звучати голоси про відродження зруйнованого, як тоді думали німецькими окупантами, Свято-Успенського собору – головної церкви Києво-Печерської лаври. Ще тривожно було, але й піднесено на душі. Очі багатьох у першій половині 80-х років час від часу прикуті до телевізорів. Прямі трансляції з «Красної площі». Лягають поруч один за одним біля кремлівської стіни, ті які уособлювали собою «вєлікій і могучій». Вони хотіли показати по телевізору останнього попа, а тепер їх показують мертвих і тлінних. І раптом 1985 р. – Горбачовська перебудова...


Відразу до Православної Церкви ставлення не змінилося. Але крига поволі скресала. На початку тих самих 80-х заговорили про тисячолітній ювілей хрещення Русі. У Москві Церкві чи не вперше за останні роки повертають Свято-Данилів монастир. У Кремлі влаштовується прийняття для Патріарха Пімена та постійних членів Синоду. Ідею святкування 1000-ліття хрещення Русі підхоплює міжнародна громадськість. Він стає ювілеєм планетарного масштабу. Мало хто тоді розумів, що це святкування – початок кінця СРСР, принаймні тієї безбожницької ідеології, яка впродовж майже 70 років руйнувала православну душу нашого народу. Київський митрополит стає на чолі підготовки масштабних святкувань 1000-ліття хрещення Русі.


Ось і Ювілейний Помісний Собор – початок святкових заходів у Москві – столиці СРСР, але ніяк ще не у місті ювілейних урочистостей, купелі нашого хрещення, Києві. Ще не час... Все це відбудеться аж через 20 років, у 2008 р. й за інших обставин. А зараз для митрополита Філарета щоденні клопоти. Багато гостей звідусіль... Патріарх Пімен вже похилого віку... Все лягає на плечі Екзарха України... Помічників як завжди мало... 6 червня 1988 р. – початок Ювілейного Помісного Собору. Митрополит сидить у президії Собору й постійно в думках. Намагається вслухатися в сказане вступне слово Патріарха. Думки знову перебивають... Через місяць святкування перенесуться до Києва – справжні, правдиві святкування. Другий день засідань. Митрополит головує на Помісному Соборі. Вже за плечима його виступ, повністю запропонований у друкованому вигляді, й коротко представлений ним під назвою «1000-ліття Хрещення Русі». Головне у цій доповіді звучить з вуст Екзарха України – Церкві повертаються Дальні печери Києво-Печерської лаври. На Соборі у всіх піднесений настрій. 7 червня митрополита терміново викликають до Києва. Лавра преподобних Антонія і Феодосія повертається. Правдива колиска початків києво-руського чернецтва знову в церковних руках. Правда ще не вся, але лампади над мощами преподобних печерських замінюють колись сяючу повсюдно за музею «лампочку Ілліча». Відкривається нова сторінка в історії українського православ\'я. Воно поступово починає відроджуватися. Перше богослужіння на території Дальніх печер лаври було багатолюдним, під відкритим небом. Голці, як кажуть, ніде було впасти.


Не всім подобався такий розвиток подій. Не всі вітали такі переміни. Дехто зачаївся, але не дрімав. Досягнення київського святителя багатьом також не подобались. Як згадує сам Патріарх: «Києво-Печерський монастир важко було відроджувати. Все лежало в руїнах. Храми завалені хламом, всередині занедбані. Неохоче до монастиря хотіли повертатися й ченці. Можливо хтось не міг на всі сто ще повірити. Але це сталося. І лавра знову діюча. Я почав з ремонтів. Бував кожного дня на об\'єктах, які ремонтувались. Відразу в лаврі відродили семінарію».


Смерть Патріарха Пімена 1990 р. внесла деякі корективи у церковне й навколо-церковне життя. Зовсім несподівано, навіть і для деяких синодалів, місцеблюстителем патріаршого престолу було обрано митрополита Київського і Галицького Філарета. Згодом стало відомо одне – українця на Московському патріаршому престолі не дуже хочуть бачити. Недаремно ж одна із тодішніх впливових газет написала: «Не завжди місцеблюстителі ставали патріархами». Так і сталося.


З вибором нового Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ (Рідегера) настали нові зміни і в церковному житті. Доживав свої останні дні колись могутній Радянський Союз. В Україні піднімався національно-визвольний рух. Стала відроджуватись Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ). Цей процес був дуже болючий. Не вщухали бійки та протистояння за храми. «Православні Галичини це москалі!», «Всіх за Збруч!». Звучало з вуст «патріотів». В цьому вирі боротьби за церковне майно стала відроджуватись в Галичині Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Перед митрополитом найбільшої Православної Церкви в Україні постало непросте питання: «Як зберегти єдність Церкви? Як вгамувати пристрасті в Галичині?». Нерви здавали. Свої в Україні називають затятим москалем, а Москва на будь-які зміни у статусі Українського Екзархату дивиться, як на прояв церковного сепаратизму. Підтримки чекати немає від кого. Деякі єпископи стали радити митрополиту Філарету вести Церкву до автокефального статусу. Святійший Патріарх не раз згадує, як ратувалися на початку 90-х років такі ієрархи, прихильники церковної автокефалії, які потім це слово «автокефалія» прямо таки демонізували в очах віруючих. Серед них був і теперешній митрополит УПЦ МП Никодим (Руснак), який відчуваючи навалу і неспокій на Галичині наприкінці 1988 р. швидко перебрався з Львівської кафедри на Харківську.


Зміни потрібно було робити. І тут митрополиту не було добрих і розумних порадників. Всі рішення потрібно було приймати самому. Український Екзархат перейменовано в Українську Православну Церкву. Але цього було мало. Назві «Українська Православна Церква» потрібно було надати статусного змісту. Грамота Московського Патріарха Алексія ІІ та Священного Синоду РПЦ, оригінал якої до сих пір знаходиться у Святійшого Патріарха Філарета, закріплювала цей канонічний статус УПЦ. Однак це не вирішувало проблеми.


Московське ГКЧП прискорило процес остаточного розвалу СРСР. Імперії не стало. 24 серпня 1991 року Україна проголосила незалежність. Державний суверенітет України давав повне право Предстоятелю Української Православної Церкви, митрополиту Київському і всієї України Філарету, разом з єпископатом, духовенством та вірними порушити перед Московським Патріархатом питання про дарування УПЦ повної незалежності, тобто авктокефалії. Це сталося на Помісному Соборі, який було скликано у Києво-Печерській лаврі 1-3 листопада 1991 р.


Не треба вам розповідати, якою була відповідь Москви. Вона буквально розтоптала звернення українського духовенства, а Предстоятеля УПЦ стала нищити морально. Раптом найбільший очільник цієї Церкви перетворився на затятішого ворога. Майбутній Патріарх Української Церкви знайшов у себе мужність вистояти, побороти цю несправедливу голгофу. Це були найважчі часи зради тих, які були поруч, яким митрополит Філарет простягував кусок хліба, яких підтримував у важкі хвилини, виводив на високу церковну ступінь, для яких був милостивим і отцем, як нерідко вони його називали у своїх вітальних промовах з нагоди ювілеїв і пам’ятних днів. Все стерпіло серце Патріарха, який йшов хресною дорогою заради Української Церкви. Можна писати безліч животремтливих рядків, але той хто не побував у цьому вирі переживань і скорбот, до кінця не зрозуміє. Господь цьому всьому серцевідець. Як втішливо тоді для митрополита Філарета звучали слова святителя-страдника Іоанна Золотоустого: «Христос зі мною! Чого я буду боятися? Його Євангеліє в руках моїх – посох, на який я спираюсь. Ось де моє пристановище, ось мирна пристань душі моєї. Бурі, на мене зведені, море, на мене обрушене, несамовитість володарів і сильних світу – все це для мене не більше за павутиння».


У червні 1992 р. митрополит Київський і всієї України Філарет, отримавши несправедливий осуд з Москви від своїх колишніх співбратів, пішов на об’єднання з УАПЦ. Всеукраїнський Православний Собор, що зібрався у Києві 25-26 червня 1992 р. проголосив утворення Української Православної Церкви Київського Патріархату. Багато хто згодом назвав цю Церкву «дітищем Філарета». Можливо що й так, і з цим необхідно погодитися. Хтось не міг повірити в те, як Савло перетворився раптом у Павла, тобто митрополит Філарет, який не ставився позитивно до відродженної УАПЦ, раптом став її очільником? Автор цих рядків має на це запитання свою відповідь, як і на все, що відбувалося тоді в автокефальному русі, свою думку. По-перше, зближення митрополита Філарета з УАПЦ сталося вже після листопадового Собору УПЦ, який проголосив курс на автокефалію. З ним час від часу стали зустрічатися тодішні представники УАПЦ – митрополит Антоній (Масендич) та архієпископ Володимир (Романюк). Я дійсно чув негативні слова з вуст митрополита Філарета в адрес УАПЦ. Але, зараз можу сказати, що повністю його підтримував, будучи все таки прихильником УПЦ. Я відвідував декілька раз богослужіння, які провадила УАПЦ, особливо з приїздом в Україну Патріарха Мстислава (Скрипника). Вперше чув українську мову в богослужінні. Коли звершував ці відправи Патріарх Мстислав, то був там і церковний дух. Але не було цього церковного духу в таких, як митрополит Антоній (Масендич) та його прихильниках. Чистих і світлих людей серед ієрархів, які щиро прагнули розбудовувати структуру УАПЦ, відроджену наприкінці 80-х, там було мало і серед них слід згадати блаженної пам’яті другого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка), трагічно загиблого митрополита Іоанна (Бондарчука) та нинішнього митрополита Буковини Данила (Ковальчука). Всі інші ієрархи цієї Церкви, мені здається, були людьми чисто випадковими, які буквально пришилися до прекрасної вивіски УАПЦ. Вони всіляко використовували Патріарха Мстислава (Скрипника) у своїх цілях. Прислані ним кошти на розбудову УАПЦ вони розкрадали, а храми, передані в Києві цій Церкві, ще довго стояли не відремонтованими і убогими. Тому об’єднання частини УПЦ на чолі з митрополитом Філаретом із УАПЦ було просто неминучим. Поява постаті митрополита Київського Філарета в автокефальному русі просто зробила цей рух більш церковним. Точніше сказати, митрополит Філарет цей рух просто воцерковив. В цьому був Промисел Божий. І час доказав, що ми не помилилися...


У своїй постаті Патріарх вміло поєднав два колись непримеренних напрямки українського православ’я і правильно скерував його процесами. Церква за святительства Патріарха зросла втричі, помножилась парафіями і монастирями. Більшість православних українців підтримує саме Київський Патріархат і в цьому чимала заслуга нашого предстоятеля.

митрополит Димитрій (Рудюк)