Патріарше богослужіння на свято Входу Господнього у Єрусалим (Вербна неділя)
8 квітня 2012 року, у шосту неділю Великого посту Православна Церква відзначає одне із двунадесятих свят – Вхід Господній у Єрусалим.
Напередодні, 7 квітня, у суботу ввечері, Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет відслужив Всенічне бдіння у Свято-Володимирському кафедральному соборі, а в неділю – Божественну Літургію. Його Святості співслужило духовенство кафедрального собору.
Після Євангельського читання Святійший Владика виголосив повчальне слово про подію свята: «Дорогі браття і сестри! Сьогодні ми святкуємо урочистий вхід Господа нашого Ісуса Христа в Єрусалим. Не раз і раніше Христос приходив до Єрусалима, не раз навколо Нього збиралися маси людей, які приходили слухати Його повчання та зцілятися від своїх недуг, але такої урочистості під час попередніх відвідувань Христом Єрусалима не було.
Чому цей вхід був урочистим і чим він відрізняється від урочистих входів царів і великих полководців сивої давнини? Коли порівняємо вхід в Єрусалим Христа з входом царів і римських полководців після їхніх перемог, то побачимо безмежну різницю.
Царі і полководці в’їжджали у свої столиці після перемог на розкішних колісницях, що сяяли золотом, на баских конях. Вони встилали дорогу до цієї зустрічі тисячами вбитих на війні, омивали ріками людської крові. Навколо них рухалися легіони війська з усякою зброєю, а за ними – сотні полонених рабів у кайданах. Це була дійсна урочистість, вона наводила трепет і жах на весь народ.
А якою була урочистість входу в Єрусалим Господа нашого Ісуса Христа? Він їхав на ослиці, яку Його ученики взяли у селян, а позаду бігло осля. Великий натовп людей супроводжував Його. Люди встилали Йому дорогу гіллям з дерев та одягом. У руках вони тримали пальмові гілки. В цій урочистості брали участь діти, які нічого не боялись, а тішились, славлячи Христа.
У цих двох видах урочистих входів загальним було те, що і царів та полководців, і Христа Спасителя народ зустрічав як переможців. Лише в цьому була спільність між ними, а в усьому іншому – суттєва різниця. Полководці-переможці сіяли смерть і проливали людську кров, а Христос подолав смерть, воскресивши чотириденного мерця – Лазаря. Там славили за смерть, а тут кричали: «Осанна Сину Давидовому!» – за повернення життя.
Про ті царські урочисті входи люди давно вже забули, і лише історія згадує про них, як про жахливі і жорстокі події минулого, а зовні скромний вхід Христа Спасителя не забувається вже майже впродовж двох тисячоліть і кожного року дає християнам велику втіху і надію. Урочистий вхід Ісуса Христа був бідним зовнішньо, але безмежно багатим за своїм внутрішнім змістом. Цей внутрішній зміст Христового входу в Єрусалим, що має вічне значення, робить його вічно живим.
У чому внутрішній зміст урочистого входу Христа? Він їхав на страждання, Він їхав на Голгофу з такою урочистістю, з якою після перемог царі їхали у свої царства. Христос в’їжджав у Єрусалим не для того, щоб Йому служили, а для того, щоб послужити і віддати душу Свою за спасіння світу. Христос ішов у Єрусалим не як Владика вселеної, а як останній слуга людей. Ні краплі людської крові не пролив Христос Своїм входом, жодної людської душі не погубив, а навпаки – йшов у Єрусалим пролити Свою кров за очищення наших гріхів і всього світу. Вхід Ісуса Христа залишається назавжди величним, тому що він мав не політичне значення, а релігійне, не тимчасове, а вічне. Його релігійне значення полягає в тому, що Христос ішов визволити людські душі від гріха і смерті. Тому це свято вічно близьке кожній людині і ніколи не забудеться, поки люди житимуть на землі.
Христос урочисто йшов у Єрусалим на страждання і смерть. Як людина Він боявся страждань і смерті, але Він переміг їх, і тим самим змінив погляд християн на страждання і смерть. Коли ми звернемося до двохтисячолітньої історії християнства, то побачимо, що Церква була міцнішою і чистішою під час гонінь. Можна сказати, що своїми стражданнями і мученицькими смертями християни перших віків перемогли як язичництво, так і Римську імперію з її рабством і численними моральними пороками. І у ХХ ст., за часів державного атеїзму і всіляких переслідувань і гонінь, Церква була сильною, хоч і не дуже численною. У 20-ті і 30-ті роки нашого століття вона дала світові безліч мучеників за віру Христову, і тим очистила сама себе від гріхів попередніх століть. Гонителі Церкви боялися мучеництва християн. Вони ні перед чим не тремтіли так, як перед готовністю християн іти на страждання і смерть. І все це завдяки тому, що Господь наш Ісус Христос Своїми стражданнями і смертю переміг як страждання, так і смерть. Апостолу Павлу, який страждав, Господь сказав: «Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі» (2 Кор. 12: 9).
У релігійному житті страждання, переслідування і гоніння мають важливе значення, бо вони очищають як людину, так і Церкву від гріховних нашарувань. Як золото очищається вогнем, так душа людська очищається від гріхів стражданням. Коли люди звертаються до Бога, до Церкви, до віри? В часи лихоліть, в часи тих чи інших страждань людини. Ми згадуємо про Бога тільки тоді, коли болить душа, коли не маємо ні від кого допомоги. А в часи благоденства ми забуваємо, що Він існує. Багато хто з нас, досягши добробуту, думає, що Бог не потрібен, що нібито можна прожити добре і без віри в Бога. Тим самим ми самі на себе накликаємо страждання. Відсутність страждань часто штовхає нас на хибний спосіб життя.
Нам треба бути вірними Богу – як в часи благоденства, так і в часи випробувань. Кого любить Бог, того Він і карає. Так само як і батьки карають дітей, бо вони їх люблять і хочуть, щоб діти були кращими за них.
Сьогоднішнє свято нагадує нам, що Христос ішов урочисто на страждання і смерть. Він дав і нам благодать перемагати страждання. Гілля верби, яке ми тримаємо в руках у це свято, нагадує нам про те, що життя перемагає. Якщо воно перемагає в рослині, то тим більше – в людині, бо людина незрівнянно цінніша за рослину. Якщо Бог турбується про життя рослин і тварин, то чи не набагато більше Він любить людину? Ради спасіння кожного з нас Господь наш Ісус Христос віддав Себе на страждання і смерть. Йому слава, честь і поклоніння на віки віків. Амінь!»
На Божественній Літургії була присутня велика кількість віруючих.
Під час вечірнього богослужіння та після Божественої Літургії Патріарх Філарет освячував вербу.
Про свято: Ця подія описана у всіх чотирьох євангелистів (Мф. 21: 1 – 11; Мк. 11: 1 – 11; Лк. 19: 29 – 41; Ін. 12: 12 – 19). Урочистий вхід Господній в Єрусалим відзначається Православною Церквою в останню неділю перед Світлим Христовим Воскресінням. Це свято також ще називається неділею Ваїй (гілок), Квітною, або Вербною, неділею, тому що в цей день віруючі освячують віття верби (яка заміняє в нас пальмові вітки). Тримаючи в руках перше весняне гілля, ми славимо Спасителя як Переможця смерті; бо Він воскрешав померлих (Лазаря та інших) і цього дня входив в Єрусалим для того, щоб померти за наші гріхи і воскреснути, і тим спасти нас від вічної смерті і від вічних мук. Віття означає знак перемоги Христа над смертю і нагадує нам про майбутнє воскресіння із мертвих.
Початок цього свята належить до глибокої древності. Найдревніше свідчення про нього збереглось у повчанні на цей день святителя Мефодія, єп. Патарського (III ст.), а також отців V ст. – святих Іоана Золотоустого, Амвросія Медіоланського, Епифанія Кипрського.
Про використання під час богослужіння гілок пальм та інших дерев у Вербну неділю говорять святі отці IV та V століть. Зокрема, св. Амвросій Медіоланський, описуючи це свято, згадує: «Багато з тих, хто прийшов у Єрусалим для святкування за заповіддю Мойсея свята Пасхи, зустріли Господа з фініковими гілками в руках на доказ перемоги Його над народом Ізраїльським, тому що пальмове віття звичайно підносили переможцям». Звідси виник звичай у це свято під час славослів’я тримати у руках фінікові або оливкові гілки; та й саме свято назване Вербною неділею.
Починаючи з VII ст., багато піснетворців, зокрема св. Андрій Критський (VІІ ст.), прп. Косма Маюмський, св. Іоан Дамаскин (VІІІ ст.), прпп. Феодор та Іосиф Студити (ІХ ст.) та ін., прославили свято піснеспівами, які звучать у Православній Церкві і в наш час.
«Величаємо Тебе, Життєдавче Христе, осанна в вишніх і ми співаємо Тобі: благословен Хто йде в ім’я Господнє»
Андрій ГОЛОВКОВ
