Предстоятель Української Церкви: Шлях до української церковної незалежності

Шлях до української церковної незалежності. Більш аніж тисячолітня історія нашої Церкви свідчить про постійне прагнення її вірних, великих церковних достойників, до автокефалії. Не останню роль у цьому відігравала влада, яка в князівські часи знаходилась у гармонійних відносинах із Православною Церквою і всіляко їй допомагала. Прийняття християнського благовістя із православної Візантії рівноапостольним князем Володимиром Великим засвідчує прагнення просвітителя Русі до церковної незалежності. «Запровадження Києвом християнства з Константинополя не тільки не шкодило здійсненню ідеї автокефалії Православної Церкви Руси-України, а навпаки – воно цю ідею ще й скріплювало.

Йдеться про те, що ніхто інший, як тільки Візантія була колискою такої традиції. І в тій державі, в якій володарем був «імператор», Церква мусіла бути автокефальною», – стверджують Семен В. Савчук і Юрій Мулик-Луцик в «Історії Української Греко-Православної Церкви в Канаді». Тому молода національна Київська Церква, яка очолювалась до середини XI століття поставленими із Царгороду митрополитами, 1051 року за великого княжіння благовірного Ярослава Мудрого, обрала першого предстоятеля із свого народу – пресвітера Іларіона русича. Вибір єпископів і самого київського князя був не випадковий – владна й церковна еліта Давньокиївської держави хотіла захистити зміцнене в церковному, політичному і військовому відношенні князівство від впливів Візантійської імперії. І хоча багато церковних істориків сумнівалися в тому, що цим обранням митрополита-русича було покладено крок до початку відокремлення Київської митрополії від Константинопольського патріархату, все таки це було так – Київська Православна Церква починала свою багатовікову боротьбу за автокефалію. Це сталося, ще раз повторимося, 1051 року.

Минуло майже сто років і знову великі Київські князі, поставили питання про окремого митрополита для нашої Церкви. 1147 року на Київську митрополичу кафедру собором єпископів було обрано Климента Смолятича. Князь Ізяслав II це зробив свідомо. Факт поставлення Климента Смолятича вже більш яскраво засвідчує прагнення до незалежності Церкви. Тут принагідно слід згадати і те, що для нас, ще зі шкільних років, рік 1147 більш відомий, як дата заснування Москви – майбутнього політичного центру однойменної централізованої держави, яка поступово стала перебирати на себе й функції першопрестольного Київського церковного центру, свідомо його знищуючи. Тому й не дивно, що суперник князя Ізяслава II, засновник Москви, князь Суздальський Юрій Долгорукий 1155 p., захопивши Київ, усунув Климента Смолятича з митрополичого престолу. Так фактично закінчилися спроби Київської митрополії унезалежнитися в домонгольський період від Константинополя.

1169 року політичний суперник Києва – Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський спроваджує своїх синів і братів на війну проти «матері городів руських». Київ був вщент зруйнований. Можливо, що серед тих багатьох причин руйнування Києва північними князями, був також церковний сепаратизм князя Андрія Боголюбського у справі поставлення окремого митрополита Федорця, як його називає літописець, для своєї столиці Владіміра-на-Клязьмі. Цей неканонічний і сміливий вчинок супроти церковної єдності усієї Русі був викритий і засуджений Київським митрополитом. Але престиж Києву, як церковному центру, був нанесений страшний: «І грабували вони два дні увесь город – Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі ці смольняни, і суздальці, і чернігівці...», – розповідає нам літописець. Наслідком цього, фактично церковного погрому і грабежу, став поступовий занепад Києва, який завершився повним його руйнуванням ордами хана Батия наприкінці 1240 р. Безперечно, що в цьому виграв Владімір-на-Клязьмі, а потім і Москва, до якої переїхали митрополити Київські. Все це в кінцевому результаті закінчилося відокремленням Московської митрополії від колись єдиної митрополії Київської і всієї Руси. Це сталося у 1448 р.

А Київська митрополія із своїм першопрестольним містом поступово відроджувалась. В часи Литовсько-Руської держави в ній також не зникало прагнення до незалежності. Так 1415 р. на соборі в Новогрудку українські єпископи, без згоди на те Константинополя, обрали митрополитом видатного богослова й проповідника Григорія Цамблака. У своїй окружній грамоті свій вчинок вони пояснювали тим, що угледіли насильство «під яке підпадає Церква Божа від царя (грецького). Святий Вселенський Патріарх і Священний Константинопольський Собор не можуть самі собою поставити, а поставляють кого звелить цар, і від того Дар Святого Духа купується і продасться. Так вчинив стосовно Церкви Київської в наші дні батько царюючого імператора (Мануїла – Іоанн з митрополитами Кипріяном, Пименом, Дионісієм і багатьма іншими, турбуючись не про честь церковну, а про срібло і золото». Викриваючи церковну симонію, єпископи українських єпархій заявляли: «Нехай не подумає хто-небудь, нібито ми зрікаємося віри, поставляючи самі митрополита, – ні, ми не зрікаємося. Навпаки, передане від святих апостолів і святих отців ми зберігаємо і благочесно сповідуємо, ми проклинаємо всяку єресь, неприйнятну для апостольського й отцівського передання, піддаємо анафемі і симонію, що продає Дари Святого Духа за срібло і золото. Святійшого Патріарха Константинопольського ми визнаємо Патріархом і отцем, а інших Патріархів і їх митрополитів та єпископів – отцями і браттями в Святому Дусі». І, хоча митрополит Київський і всієї Руси Григорій Цамблак був виклятий митрополитом-греком Фотієм, котрий сидів у Москві, справа церковного унезалежнення в литовсько-руських землях мала неабияку підтримку з боку князя Вітовта. Останній усіляко сприяв українським єпископам, а митрополит Григорій на цю анафему не звертав ніякої уваги, продовжував займатися своєю справою і був за висловом історика Церкви митрополита Макарія (Булгакова) «человеком весьма просвещенным и написал много сочинений против латинян». Також був він і чудовим проповідником.

Через півстоліття Константинопольський православний патріарх викляв Москву за самочинне проголошення автокефалії 1448 р. Своєю соборною грамотою від 18 лютого 1467 р. Константинопольський патріарх Дионісій, учень противника Флорентійської унії святителя Марка Ефеського, звинуватив Москву у розбраті та поділі Руської Церкви й закликав відновити єдність митрополії. Патріарх Дионісій звертався «до всієї Руської землі й до Великого Новгорода» з вимогою визнати законність одного Київського митрополита Григорія Болгариновича.

Після сомочинного проголошення автокефалії Російською Церквою, Київська митрополія залишалася єдиною канонічною структурою на теренах колись єдиної Київської Руси. Московська митрополія майже півтора століття залишалася у стані невизнання з боку Константинопольської Церкви. На думку протопресвітера Олександра Шмемана, автокефалія Російської Церкви стала «джерелом вже остаточного підкорення церкви державі й її політично-національним розрахункам». Звузився кругозір церкви, поступово підкорялася вона «державному розуму» й перетворювалася на один із аспектів» державного життя.

З часом Київська митрополія попадає у повне безправ’я. Кревська 1385, Городельська 1413, Люблінська 1569 унії остаточно змініють духовну і церковну політику великого князівства Литовського і Польської корони. «Колись пані сходу і заходу сонця, півдня і північних країв..., – за висловом Мелетія Смотрицького, – Київська митрополія поступово втрачала свій блиск і минулу славу». «Сини і дочки мої, котрих зродила, зоставивши мене, пішли за тою, котра ними не боліла...», – продовжує полеміст. Колишні українські православні князівські роди покатоличились. Ієрархія стала на шлях унії, яка остаточно оформилась на Берестейському соборі 1596 р.

Однак Київська православна митрополія не втрачала свого прагнення до незалежності. В цей час її покровительствує славний нащадок великокнязівського роду благовірний Костянтин Острозький. В єклезіальній свідомості володаря українських земель прив’язаність і пошана до Константинополя продовжують посідати чільне місце. Але, згодом, у князя Костянтина Острозького, який також добре знав правове і політичне становище Константинопольського патріарха, з’явився задум про переведення патріарха в московські або українські землі. І хоча ця справа була припинена, вона яскраво засвідчувала про подальше прагнення православної еліти щодо церковного унезалежнення.
1596 року Київська митрополія зазнала ще одного розколу. Берестейська церковна унія нанесла удар колись єдиному церковному тілу. На захист православних приходить того часу козацька войовнича спільнота, яка повністю себе ототожнює з православ’ям, намагається допомогти йому вистояти в той час матеріально. Відомо, що козацькі гетьмани розпочинають свою жертовну місію щодо будівництва і реконструкції православних храмів і монастирів. Таке шляхетне і меценатське ставлення чільних представників козацтва до Православної Церкви перейшло від князівської епохи, яка закінчилася князем Острозьким і розпочалася з гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Першим його кроком, щодо відродження сплюндрованого безправ’ям українського православ’я, був вступ 1618 р. із усіма козаками до Київського Богоявленського братства. Через два роки гетьман стає ініціатором ще однієї події – відроження православної ієрархії 1620-21 pp. Як відомо Єрусалимський патріарх Феофан цього не бажав робити. Але, на вимогу Петра Конашевича-Сагайдачного, висвячення Київського православного митрополита, а потім ще шести єпископів, все таки відбулося. Отримавши від Патріарха «матері усіх церков», колись вимушено припинену унією ієрархію, Українська Православна Церква вперше називає себе на Соборі 1621 р. у Києві Апостольською, згадуючи літописний переказ про проповідь Андрія Первозванного на києво-руських землях. Таким чином Київська митрополія стверджувала свою рівність із іншими православними автокефальними помісними церквами, які свого часу були засновані внаслідок місійної праці святих апостолів Христових.

 

Неабияким проявом цієї історичної самобутності стала Могилянська доба 30-40-х років ХVІІ ст., яка піднесла нашу Церкву до високого рівня. Заснування митрополитом Петром Могилою колегії й при ній богословського гуртка, видання Служебника та Требника; прийняття Катехизиса, який став головною віронавчальною книгою у світовому православ’ї; відбудова храмів і монастирів, які були зведені в києво-руський період нашої історії – всі ці наявні ознаки показово говорили про самобутність і незалежність українського православ’я середини XVІІ ст.

Однак, політичні обставини не були такими сприятливими, як церковні. Після українсько-московського союзного договору 1654 р., Київська митрополія стала поступово втрачати свою фактичну незалежність від Константинополя й поступово переходити під владу Московського патріархату. Сталося це за неймовірно складної політичної розрухи, яку в нашій українській історії називають «Руїною». 1686 р. став роковим у питанні церковної незалежності для Київської митрополії, яка за чималу винагороду і підкуп, шляхом симонії, була передана із Константинопольської Церкви у юрисдикцію Московської. З цього року розпочалася поступова втрата нашими митрополитами прав і привілеїв, які вони мали, перебуваючи під омофором Вселенського патріарха. Змінено було титул Київського святителя Варлаама Ванатовича. Згодом імператрицею Анною Іванівною в нього відібрано сан митрополита і понижено до архієпископа. Знищено канонічні межі Київської митрополії. Українські єпархії Переяславську й Чернігівську переведено в пряме підпорядкування Санкт-Петербурзькому Святійшому Урядуючому Синодові. Спроби все це повернути у 1769 р. за Київського митрополита Арсенія Могилянського закінчуються повним фіаско.

З часів Петра І з’являються один за одним накази, які змушують реформувати, а інколи й скасувати києво-печерський друк. Українська мова забороняється у богослужінні і проповіді. В добу імператриці Катерини II закривається більша половина українських монастирів. «Бродячі» ченці стають звичайним явищем української церковної дійсності другої половини XVIII ст. Якщо впродовж цього століття на київській митрополичій кафедрі ще за походженням були ієрархи-українці, то з початку ХІХ ст. і аж до жовтневого перевороту її за походженням посідають виключно росіяни.

Остаточно втративши свої права і привілеї, свою самобутність і національну рису, Київська митрополія у ХІХ ст. ще здатна була народжувати із свого середовища церковних діячів, які за плоттю, кров’ю й духом були українцями. Тут принагідно хочеться згадати постать протоієрея Василій Гречулевича (згодом з 1879 р. єпископ Могилевський і Мстиславський Віталій (Гречулевич). Він у 50-х роках XIX ст. видає проповіді українською мовою і це надзвичайна була новина для церковно-громадських кіл того часу. На українофільство тоді дивились косо. За українською мовою не визнавали прав літературного громадянства. На тих хто намагався займатися видавництвом і проповідувати та писати українською мовою дивились як на сепаратистів. У 1876 р. було видано таємний циркуляр про заборону української літератури. Ось чому смілива спроба протоієрея, подолянина Василія Гречулевича викликала захоплення серед українців. Це видання також вітав відомий слов’янофіл-публіцист, філософ і богослов А. Хомяков. Проповіді протоієрея Василія Гречулевича українською мовою були настільки популярними, що витримали і друге видання 1857 р. з передмовою, яка є не менш для нас цікавою, аніж самі проповіді. В ній отець сміливо викривав духовенство, яке не проповідує для православних українців рідною мовою і називає їх «іноязичниками».

Друга половина XIX ст. народила нам ще одного подвижника українського духу архієпископа Парфенія (Левицького), якому Святійший Урядуючий Синод Російської Церкви на початку XX ст. доручив редагувати Євангеліє в перекладі Пилипа Морачевського українською мовою. Український світ цього святителя настільки був широким, що він сягнув далі планів тих, які доручали йому цю святу справу. Коли Синод перестав просувати справу видання Євангелія українською, то за неї взявся безпосередньо сам архієпископ Парфеній, який був до того вже давно переконаний, що Євангеліє рідною мовою повинен читати український православний люд. Згодом, у роки української революції цей святитель фактично очолив церковний національно-визвольний рух і в його особі навіть Всеросійський Патріарх Тихон (Бєлавін) почав вбачати заступника за все українське, а очільники автокефального руху в Україні хотіли бачити архієпископа Парфенія Левицького митрополитом УАПЦ. Передчасна смерть святителя 1921 р. знищила такі сподівання православних українців. У цій плеяді українофілів слід згадати і протоієрея Софійського собору Петра Лебединцева (Лебединця), фахового історика, уродженця Київщини, який мав неабияку любов до української церковної історії й не побоявся відправити панахиду за упокій душі Тараса Шевченка, коли його тіло було привезено до Києва, на шляху із Санкт-Петербурга до Канева. А скільки імен українських церковних діячів є нами просто забуті...

Про український церковний національний визвольний рух, змагання за автокефалію Української Церкви, не можливо розповісти всього кількома рядочками. Епоха 20-30-х років ХХ ст. породила церковних достойників незламної сили духу і великого патріотизму: митрополита Василя Липківського, архієпископа Нестора Шараївського; митрополитів Миколу Борецького та Івана Павловського. В цей період формувалися незборимі погляди майбутніх першоієрархів українських церков у США й Канаді, митрополитів Іларіона (Огієнка) та майбутнього Патріарха Київського і всієї України Мстислава (Скрипника). На середину 30-х у Варшаві з\'явилися капітальні праці проф. Олександра Лотоцького «Автокефалія», та «Українські джерела церковного права», в яких були висвітлені засадничі, канонічні й державно-правові основи автокефалії Української Церкви.

Безбожницький комуно-більшовицький режим знищив весь поступ православного духовенства й вірян до церковної незалежності. 30-ті роки стали голгофою для церковних провідників УАПЦ. Втім це мученицьке сповідництво торкнулося всіх без виключення православних українців – чи належали вони до Автокефальної Церкви, чи, як тоді говорили, до Тихонівської (Російської) Церкви. Поруч на Лук’янівському цвинтарі назавжди лягли митрополит Василь Липківський і митрополит РПЦ Костянтин Д\'яков. Всі вони стали священномучениками.

 

Смолоскип боротьби за автокефалію Української Церкви палав в діаспорі спочатку під керівництвом митрополитів Івана (Теодоровича), Полікарпа (Сікорського), Никанора (Абрамовича), а потім митрополитів Мстислава (Скрипника) й Іларіона (Огієнка). Там жили наші українські церковні ідеї. Вони переконували серця багатьох в тому, що незабаром в Україні, на рідній землі, знову запалиться лампада життя Помісної Української Православної Церкви.

Ця довгоочікувана хвилина настала з початком 90-х років, коли знову відродилася Українська Автокефальна Православна Церква і Всеукраїнський Собор 5-6 червня 1990 р. проголосив Київський Патріархат. Мрія багатьох наших князів і гетьманів, митрополитів і священнослужителів – збулася. Це був довгий тернистий, тисячолітній шлях. Але терня із цього шляху ми ще не випололи. Єдина Помісна Українська Православна Церква – це наша мрія, яку ще потрібно втілити, вона повинна стати нашою реальністю. Всі православні українці повинні об’єднатися в одну Православну Церкву, на чолі якої повинен стояти Київський Патріарх.

Українська Православна Церква Київського Патріархату саме і є такою Церквою й даремно її очільників багато хто не розуміє. Дух розділення ще панує в нас. Він панує серед тих, хто себе асоціює з українським автокефальним рухом. А що ж тоді говорити про тих, хто не сприймає автокефалії Української Церкви? Поки що не сприймає...

митрополит Димитрій (Рудюк)